Світ постав зі Слова, і Україна постала зі слова, і Слово те було в Шевченка…

Слово поета росло з рахманного чорнозему пісні і думи, з глибинного кореня народу і первісної чистоти духу. І заяскравіло воно на вершинах світової слави мудрістю пророка і поетичним ясновидством. І його вогнистий знак виписав на небесах вічності праведні письмена: Україна і Мати – Україна:

…Орю

Свій переліг – убогу ниву

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть!

Ярема Гоян.

Ім’я Тараса Григоровича Шевченка тісно пов’язане з населеними пунктами Городищини. Тут, у селі Зелена Діброва, з 1823 року і до завершення свого життєвого шляху, жила сестра поета – Катерина Красицька. У селищі Вільшана Тарас козачкував у пана Енгельгардта. У Млієві працювали його щирі приятелі – родини видатних промисловців Симиренків, їх сподвижників Яхненків і Хропаків. У місті Городище проживала мати його друга – оперного співака, композитора і актора С.С.Гулака-Артемовського, з яким він зберігав добрі, земляцькі стосунки протягом всього життя.

У маленькому селі Зелена Діброва розвинувся потужний рід Красицьких, що походить від Антона і Катерини, улюбленої Шевченкової сестри і няні. Доля послала Красицьким дванадцятеро дітей, одне за одним: Олену, Федору, Феодосія, Соломію, Степана, Семена, Ганну, Марію, Федора, Якима, Максима і Тетяну, з яких живими залишилось лише четверо – Яким, Степан, Максим і Федора. Короткий земний шлях судився і сестрі Тараса – Катерина померла в 44 роки в один рік з чоловіком та наймолодшою Тетяною від холери.

Шевченкіана

Пам’ятний знак на місці садиби Катерини Красицької, сестри Т.Г.Шевченка, с. Зелена Діброва.

Тарас Григорович у Зеленій Діброві бував не лише у дитинстві, коли втікав від мачухи до улюбленої сестри поняньчити племінників та попоїсти, а й у свої молоді та зрілі літа, у кожен свій приїзд в Україну. Бував Тарас в Зеленій Діброві в 1845, 1847, 1859 роках. І до сьогодні живе в народі і переказується із уст в уста випадок, як в останнє Тарас приходив до сестри після повернення із заслання, та вже не застав живої. Пішов до племінниці Федори, та вдома побачив лиш дітлашню, дорослі були на панщині. Тарас залишив записку на столі, а під скатертиною 25 карбованців…

Шевченкіана

Могила сестри Т.Г.Шевченка Катерини Красицької, с.Зелена Діброва.

Із родини Якима Красицького походить письменник Дмитро Филимонович Красицький. Працював він на освітянській ниві, директором першого драмтеатру ”Шевченківець”, довгий час директором музею ”Києво-Печерська лавра”. За своє життя написав близько 500 нарисів з літературознавства та шевченкознавства.

Шевченкіана

Пам’ятник поету на подвір’ї Зеленодібрівської ЗОШ.

Іще одне відоме ім’я цього роду –  Фотій Степанович Красицький. Його батько Степан – син Катерини та Антона Красицьких. Це видатний художник початку ХХ ст., революціонер-демократ, чудовий педагог. Своїм живописом Фотій Степанович збагатив скарбницю української національної культури, у творчому доробку якого – портрети, сюжетні картини, краєвиди, журнальна графіка, навчальні посібники з малювання. У художницьких пошуках Фотій Красицький свідомо прагнув залишатися близьким і зрозумілим народові. Це художнє кредо він не зрадив протягом життя.

Шевченкіана

Приміщення сільського краєзнавчого музею, с. Зелена Діброва.

Доля Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка тісно пов’язана з селищем Вільшаною.  На початку 1829 року прийшов 15-літній талановитий хлопчина у Вільшану просити дозволу навчатися малюванню у Хлипнівського маляра. Та судилося йому інші шляхи: він не отримав дозволу і залишився на панському дворі. У Вільшані Тарас прожив рік, коли служив козачком у домі поміщика Енгельгардта. Саме Вільшана є початком славного шляху Тараса Шевченка у великий світ звершень і поразок, саме звідси відкрилася йому дорога у Вільно, а потім у Санкт-Петербург.

Шевченкіана

Пам’ятний знак на місці садиби пана Енгельгардта у Вільшані.

Кілька разів приїжджає Тарас Григорович у Вільшану – під час своїх подорожей по Україні 1843-1845, 1845-1847, 1859 років.Симиренки – рід промисловців, інженерів, власників цукроварень та механічного заводу на Черкащині, піонерів модерного пароплавства на Дніпрі, а пізніше – вчених і практиків садівництва і меценатів української культури…

Шевченкіана

Пам’ятник Т.Г.Шевченку на території інституту помології НААН України, с.Мліїв, Платонів Хутір.

Здається, в історії немає аналога такої родини. Симиренки були вільними козаками, потім кріпаками, а врешті стали видатними підприємцями, конструкторами, раціоналізаторами, інженерами, технологами, економістами, садівниками і великими меценатами, гордістю світової громадськості.

Шевченкіана

Фрагмент експозиції музею родини Симиренків, що висвітлює контакти поета з Млієвом.

Але насамперед усі Симиренки були істинними дітьми України, служили їй вірою і правдою, шанували рідну землю, мову, пісню, дбали про простий люд. Від всього цього був в захопленні Т.Г.Шевченко. І доля звела великих людей того часу.

Шевченкіана

Текст листа П.Ф.Симиренка Т.Г.Шевченку 11 грудня 1859 р. з експозиції музею “Шевченківська світлиця”, с. Мліїв, Платонів Хутір.

На думку дослідника М.Чалого, Шевченко приїхав до Млієва за порадою М.Максимовича, який був добре знайомий з Платоном Симиренком та його найближчим помічником О.Хропалем.

Шевченкіана

Копія листа Т.Г.Шевченка до П.Ф.Симиренка 3 січня 1860 р. з експозиції музею “Шевченківська світлиця”, с. Мліїв, Платонів Хутір.

Після заслання, у червні 1859 року Тарас Григорович відвідує Мліїв. На той час на Платоновому Хуторі, між Млієвом і Городищем, знаходилися цукроварня та механічний завод фірми ”Брати Яхненки і Симиренко”, що будував пароплави та виробляв обладнання для цукроварень.

Шевченкіана

Текст листа Т.Г.Шевченка до П.Ф.Симиренка між 4 і 12 січня 1861 р. з експозиції музею “Шевченківська світлиця”, с. Мліїв, Платонів Хутір.

Зупинився він у будинку управителя заводу, церковного титаря О.Хропаля. Увечері тут зібралися друзі господаря – службовці заводу.  В тісному дружньому колі поет натхненно читав свої вірші, жартував. Особливо запам’ятався слухачам прочитаний поетом вірш ”Сон” (”На панщині пшеницю жала”), глибоко вразивши у ті часи, коли так наболіло, так жагуче обговорювалось в суспільстві питання про знищення кріпосного рабства.

Шевченкіана

Картина О.Берендея “Т.Г.Шевченко читає свої твори в колі родини П.Ф.Симиренка” з експозиції музею родини Симиренків.

Тарас Григорович тісно приятелював з Платоном Федоровичем Симиренком. Якось розмова зайшла про те, що в продажу давно немає творів Шевченка, і поет сказав, що видавці скупляться, а сам він коштів на видання не має. Платон Федорович запропонував свої кошти для видання. Тарас Григорович дав згоду на пропозицію Симиренка, з домовленістю повернути борг виданими книгами. 1860 року вийшов ”Кобзар” з написом на титульній сторінці ”Коштом Платона Симиренка”. Сам напис неабияк схвилював і навіть розсердив Платона Федоровича, який мав рідкісну рису характеру, притаманну всім Симиренкам – чинити благодійність, але без розголосу.

Мліївські заводи були тоді не тільки зразком технічної досконалості, а й прикладом вирішення соціальних проблем: заводське містечко мало гуртожиток для самотніх робітників та окремі будиночки для сімейних – кожний з власним городом та садом. Мали жителі містечка безкоштовну лікарню на 100 ліжок, шестикласні школи за програмою технічних училищ, а також бібліотеку, аматорський театр, магазини. Завод та містечко на той час були оснащені новим, рідкісним на той час, газовим освітленням, чим могли похизуватися хіба що найбільші міста імперії. Про високу культуру містечка свідчить і той факт, що в ньому був водогін. 1858 року тут було відкрито нову родинну церкву Симиренків.

Побачивши завод та містечко фірми ”Брати Яхненки та Симиренко”, вражений Тарас Шевченко обійняв присутнього при цьому Кіндрата Яхненка й промовив розчулено: ”Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!”

У 1843 році Т.Г.Шевченко приїздив в Україну, то побував і у нашому місті. Сюди він завітав спеціально для того, щоб відвідати матір видатного оперного співака і талановитого композитора, автора першої української опери ”Запорожець за Дунаєм” С.С.Гулака-Артемовського, який був родом із Городища. Тарас Шевченко був другом та великим поціновувачем цієї незвичайної людини, про таланти якої ходили легенди. Семен Степанович мав неймовірно красивий голос з особливим ”паморочливим тембром”, він творив чудові мініатюри і відомі художники того часу вважали його своїм. Був талановитим драматургом, поетом і композитором, знав географію, історію, економіку, розумівся в медицині…

Для Гулака-Артемовського прізвище Шевченка було знайомим з дитинства. У родині його батька змалку виховувався Євдоким Савич Шевченко, двоюрідний брат поета, і тому цілком ймовірно, що, дізнавшись від художника К.Брюлова, що серед його учнів є колишній кріпак з України, який носить знайоме прізвище, Гулак-Артемовський попросив познайомити його з ним. Існує версія, що це знайомство відбулося не пізніше кінця 1838 року, а не в 1841, як це вважалося раніше, що згодом переросло у щиру дружбу.

Шевченкіана

Пам’ятник Т.Г.Шевченку на подвір’ї Городищенського районного територіального медичного об’єднання.

Влітку 1842 року на петербурзькій оперній сцені відбувся дебют Гулака-Артемовського. Та справжньою творчою перемогою артиста був виступ у партії Руслана в опері Михайла Глінки ”Руслан і Людмила”. Тарас Шевченко, котрий побував на виставі, лишився захопленим від музики Михайла Глінки та чудової майстерності виконання свого друга-співака. У листі до Г.Тарнавського поет писав: ”Та що то за опера, так ну! А надто, як Артемівський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, – далебі правда. Добрий співак, нічого сказати”.

Дружба між двома земляками витримала випробування часом. Навіть під час заслання Т.Шевченка, коли деякі друзі відцуралися від нього, С.С.Гулак-Артемовський листувався з ним, допомагав матеріально.

Шевченкіана

Пам’ятний знак на місці садиби батьків С.С.Гулака-Артемовського, м.Городище.

Про дружбу поета і композитора розповідає повість Олександра Єльченка ”Петербурзька осінь”. ”Стоїть явір над водою” – так назвав художник Г.Терпиловський свою картину, присвячену дружбі двох наших земляків. Семен Степанович присвятив шевченкові свою пісню ”Стоїть явір над водою” (1858). Це була найулюбленіша пісня поета. А Тарас Григорович намалював портрет Семена Гулака-Артемовського.

Т.Г.Шевченко згадував Городищину у багатьох своїх творах. ”Вже минули Воронівку, Вербівку, Вільшану…” –  це рядки відомої поеми ”Гайдамаки” в основу, якої покладено повстання гайдамаків 1768 року на Правобережній Україні, відомого під назвою Коліївщина. Приводом до нього стали жорстокі релігійні утиски українських селян польськими панами, які хотіли примусити їх прийняти унію і чинили страшні звірства над православними по всій Україні. Жахливим свідченням таких діянь була страта мліївського титаря Данила Кушніра. Сталось це 29 липня 1766 року  у  Вільшані. Народні перекази про подвижницький вчинок Данила Кушніра дійшли й до Т.Г.Шевченка (зокрема від діда Івана, свідка Коліївщини) і глибоко зворушили його. Поет з великою поетичною силою відтворив трагічну постать Кушніра і присвятив йому цілий розділ – ”Титар”.

Згадує поет Городище і  у поемі ”Наймичка”, там де мова йде про те, як Трохим і Настя знайшли під тином дитину, пишеться:

”Бери ж лишень та сповивай…

Ач яке, нівроку!

Неси в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

в Городище…”

Згадка про Вільшану є також у повісті Т.Шевченка ”Прогулка с удовольствием и не без морали”.

Городищани горді своєю причетністю до долі Пророка, генія українського народу,  великого поета – Тараса Шевченка.

Шевченкіана

Пам’ятник Т.Г.Шевченку на подвір’ї Городищенської ЗОШ №3, м.Городище.

На території району Т.Шевченку встановлено 5 пам’ятників-погрудь. Особливою гордістю городищан є пам’ятники, що знаходяться на території Городищенського РТМО, ЗОШ №1 та інституту помології в Млієві, які є копіями першого чавунного пам’ятника поету, встановленого після його перепоховання на Чернечій горі в Каневі. Модель погруддя виконав скульптор зі Звенигородщини – Калень Терещенко, виготовлені вони в ливарному цеху Городищенського цукрокомбінату.

Сам скульптор згадував:

– То були буремні роки після революції та громадянської війни. Все зруйновано. А люди так хотіли увічнити пам’ять Кобзаря… І що мені, земляку Тараса, залишалося? Робити, як веліла совість, як дозволяв хист. Старався. Спасибі цукроварам – допомагали. Перший пам’ятник Шевченку відлили ливарники Городищенської цукроварні. Встановили  його 1 липня 1923 року на могилі Т.Г.Шевченка.

Бронзові погруддя Т.Шевченка встановлені також на території ЗОШ №3 м. Городище та Зеленодібрівського НВК. Сам НВК з 1989 року носить ім’я Т.Г.Шевченка, в цій освітній установі створено музейну кімнату, експозиція якої розповідає про родовід Т.Шевченка та К.Красицької.

У 2006 році реконструйовано могилу сестри Тараса Шевченка – Катерини Красицької. На могилі встановлено пам’ятник та проведено благоустрій прилеглої території. На місці колишньої садиби Катерини Красицької у селі Зелена Діброва встановлено пам’ятний знак.

Вільшанці пишаються тим, що саме Вільшаною прослалися стежки, якими ходив Тарас Шевченко і ревно бережуть пам’ятні місця: криницю, з якої брав воду Тарас, панський льох. На місці маєтку Енгельгардтів встановлено пам’ятний знак.

У 2008 р. у с. Мліїв відреставровано родинну Свято-Троїцьку церкву, цвинтар біля неї, облаштовано прилеглу територію. Факт перебування Т.Шевченка у Млієві та його контактів з членами родини Симиренків, Яхненків і Хропалів відображено в експозиції краєзнавчого музею села.

У Млієві діє музей родини Симиренків та ”Шевченкова світлиця”, розташовані у будинках, де мешкала родина і де зупинявся Т.Г.Шевченко, гостюючи у Млієві 1859 року.

На місці хати батьків С.С.Гулака-Артемовського, там де бував Тарас Шевченко, встановлено  обеліск.

У Городищенському районі у 15 населених пунктах вулиці носять ім’я Т.Шевченка, а в селищі Вільшана, селах Мліїв та Петропавлівка ім’ям поета названі ще й провулки.

Шевченкіана

Пам’ятник Т.Г.Шевченку на подвір’ї Городищенської ЗОШ №1.

Не тільки минуле, але й сучасність і майбутнє шевченківських місць особливо виразно промовляють до нас у світлі його слова, його думи, його пісні,  яка ”не вмре, не загине”, доки житиме народ, що породжує таких титанів.

 Людмила Ровінчук,

 зав. сектором музеїв і пам’ятників відділу культурної спадщини і туризму.